Всесвітня історія. Персоналії


ПОРТРЕТИ
ІСТОРИЧНИХ
ДІЯЧІВ

І -семестр



Антонеску Йон (1882-1946) — румунський військовий та державний діяч. Професійний військовий, брав участь у Першій світовій війні. Учасник інтервенції проти Угорської радянської республіки (1919 р.). 1933 року його було призначено начальником Генерального штабу румунської армії. У 1937-1938 роках обіймав посаду міністра оборони, був прихильником союзу з гітлерівською Німеччиною. У 1940-1944 рр. — глава держави і прем’єр-міністр, фактично диктатор, маршал Румунії, прихильник союзу з Третім рейхом. Ліквідував рештки парламентської демократії. У своїй політиці спирався на масовий терор і репресії. 1940 року уряд Антонеску приєднався до Берлінського пакту, 1941 — до Антикомінтернівського пакту. У війні проти СРСР були залучені 30 румунських дивізій і бригад, що брали участь у боях за Одесу, Севастополь, Сталінград. Уряд Антонеску створив на території СРСР три губернаторства: Бессарабію, Буковину, Трансністрію. 1944 року під час антифашистського збройного повстання був арештований як воєнний злочинець і 1946 року за вироком народного трибуналу страчений.

Бенеш Едвард (1884-1948)
— чехословацький державний діяч. Походив із сім’ї небагатого селянина. Навчався в Парижі і Берлі­ні. Здобув два докторських ступені: права і філософії. Викладав в університеті в Празі. Із 1914 р. — учасник національного руху. Разом з Т. Масариком і М. Штефаником 1916 р. очолив у Франції «Чехословацький національний комітет». 1918 року увійшов до уряду й очолив міністерство зовнішніх справ. Протягом 1918­1935 рр. обіймав цю посаду 14 разів. Тісно співробітничав із західноєвропейськими державами, переважно із Францією. Один із засновників Ліги Націй. У 1935-1938 рр. був президентом Чехос­ловацької республіки. Після Мюнхенської угоди (1938) емігрував до США, а потім до Англії, де 1940 р. очолив емігрантську «Національну раду», яка боролась за відновлення Чехословаччини. 1946 р. знову був обраний президентом. У лютому 1948 р. під тис­ком комуністів на чолі з прем’єр-міністром К. Готвальдом прийняв відставку міністрів трьох демократичних партій і погодився зі змінами в уряді, внаслідок яких всі важелі влади опинилися в руках комуністів.



Брехт Бертольд (1898-1956) — німецький драматург та поет. У 1917-1918 рр. навчався в Мюнхенському університеті. Під час Першої світової був санітаром. Із 1924 р. жив у Берліні, почав писати драматичні твори. Співчував комуністам, тому 1935 р. був змушений емігрувати, відвідав Данію, Фінляндію, СРСР, США. Після закінчення Другої світової війни оселився у Швейцарії, а потім в НДР. 1950 року обраний віце-президентом Академії мис­тецтв НДР. Автор таких творів: «Трикопійчаний роман» (1934), «Матінка Кураж та її діти» (1938), «Життя Галілея» (1939).

Брусилов Олексій (1853-1926)
— російський військовий діяч. Генерал від кавалерії. 1872 р. закінчив Пажеський корпус. Про­ходив військову службу на Кавказі. Був учасником російсько-турецької війни 1877-1878 рр. 1883 року закінчив кавалерійську школу, був її викладачем, а згодом начальником. Учасник Першої світової війни, головнокомандувач Південно-Західного фронту. Здійснив Брусилівський прорив — найбільш вдалу бойову операцію росіян за всю війну. У травні-липні 1917 р. Брусилов обіймав посаду Верховного головнокомандувача Збройних сил Росії. Після приходу до влади більшовиків жив у Москві. 1920 р. вступив до лав Червоної армії.

Вільсон Вудро (1856-1924) — 28-й президент США (1913-1921). Вступив до університету у 23 роки. Із 1882 р. працював адвокатом, згодом — викладачем. 1910 року став губернатором Нью-Джерсі. 1912 року був обраний президентом США. Був противником участі США у Першій світовій війні. 1916 року переобраний на другий строк. 1918 року запропонував 14 тез про закінчення війни. Брав участь у Паризькій конференції 1919 року. Був прихильником участі США в Лізі Націй.





Ганді Магатма (1869-1948) — один із керівників та ідеологів національно-визвольного руху в Індії. У 1888-1891 роках навчався в Англії. Потім працював адвокатом в Індії та Південній Африці. Тут він виробив тактику ненасильницького опору. Неодноразово був заарештований за організацію демонстрацій протесту. До Індії повернувся 1915 року і невдовзі очолив Індійський національний конгрес. Виступав за незалежність Індії. Виступав проти розділу Індії за релігійною ознакою і ворожнечі між мусульманами і індусами. Убитий в результаті замаху.


Гінденбург Пауль фон (1847-1934) — німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни з листопада 1914 р. — командувач військ Східного фронту, від серпня 1916 р. — начальник Генерального штабу, фактично головнокомандувач. Із 1925 р. і до кінця життя президент (райхс-президент) Німеччини: спершу — Веймарської республіки (переобраний на другий строк 1932 р.), потім (із 1933 р.) — Третього рейху.



Гітлер (Шікльгрубер) Адольф (1889-1945) — рейхсканцлер (1933-1945), провідник Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП). Безуспішно намагався здобути освіту у Віденській академії мистецтв. Злидарював. 1913 року переїхав до Мюнхена. Брав участь у Першій світовій війні, був поранений. Відзначений нагородами. 1919 року вступив до НСДАП, яку очолив в 1921 р. За участь у «пивному путчі» 1923 р. потрапив до в’язниці, де почав писати «Майн кампф». 1932 року НСДАП прийшла до влади у парламенті, а наступного року президент Пауль фон Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером Ні­меччини. Встановив тоталітарний режим у країні. Здійснював агресивну зовнішню по­літику. 1939 року розв’язав Другу світову війну. Покінчив життя самогубством.






Горті Міклош (1868-1957) — регент Королівства Угорщина (1920-1944). Навчався у Віденській морській академії. У 1909­1914 рр. — морський ад’ютант австрійського імператора Франца-Йосифа I. Під час Першої світової війни брав участь у бойових діях. Із січня 1918 р. — головнокомандувач австро-угорського флоту. У листопаді 1919 р. війська Хорті придушили революцію, 1920 року призначено регентом короля Карла. Протягом 1920­1930 рр. зовнішньополітичний курс спрямований на зближення з Італією та Німеччиною. 1944 року потрапив у полон до амери­канських військ. Із 1949 р. оселився в Португалії.




Далі Сальвадор (1904-1989) — видатний іспанський художник, представник сюрреалізму. 1921 року вступив до Мадридської художньої академії, якої, проте, не закінчив. 1925 року відбулась перша персональна виставка Далі. Невдовзі він переїздить до Парижа, де пише свої перші сюрреалістичні картини, сценарії до кінофільмів. Протягом 1940-1948 рр. він живе у США, де співпрацює з Уолтом Діснеєм. 1948 року повертається до Іспанії. Автор понад тисячі картин. Найбільш відомі: «Постійність пам’яті» (1931), «Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната за се­кунду до пробудження» (1944), «Таємна вечеря» (1955) та ін.




Дісней Волт (1901-1966) — американський художник-мультиплікатор, кінорежисер, актор, сценарист і продюсер. Із 14 років розносив газети. Під час Першої світової війни був водієм санітарної машини у Франції. 1919 року влаштовується художником на студію кінореклами. 1923 року створює власну компанію «Walt Disney Productions». 1928 року на екрани вийшов Міккі Маус. Зняв 111 фільмів і був продюсером ще 576 кіноробіт, отримав 26 премій«Оскар». Найбільш відомі мільтфільми: «Білосніжка і семеро гномів», «Піноккіо», «Фантазія», «Дамбо» і «Бембі», «Попелюшка».




Ейзенштейн Сергій (1898-1948) — радянський режисер, сценарист, теоретик кіно і педагог. Навчався в Петроградському інституті цивільних інженерів. Навесні 1918 р. вступає добровольцем до Червоної армії. Протягом 1921-1922 рр. навчався у Державних вищих режисерських майстернях, був режисером театру Пролеткульту. 1924 року зняв фільм «Стачка», а через рік «Броненосець «Потьомкін»». Наступною визначною роботою став фільм «Олександр Невський», за який він отримав не тільки вищі державні нагороди, а й учений ступінь доктора мистецтвознавства (беззахисту дисертації). У роки Вітчизняної війни знімав фільм «Іван Грозний».




Жуков Георгій (1896-1974) — радянський полководець і державний діяч, Маршал Радянського Союзу. Учасник Першої світової та Громадянської воєн. 1938 року призначений заступником командувача Західного військового округу, керував радянськими військами під час військових дій у Монголії. Із 1940 року — генерал армії, командувач Київського військового округу. Під час Великої Вітчизняної війни був начальником Генерального штабу, командувачем фронту, представник Ставки Верховного Головнокомандування, заступник Верховного Головнокомандувача. 1945 року приймав капітуляцію фашистської Німеччини, парад Перемоги на Червоній площі у Москві. У 1946-1953 рр. командував Одеським, а згодом Уральським військовим округом. Підтримав Хрущова у боротьбі за владу, 1955 року став Міністром оборо­ни СРСР. 1957 року виведений зі складу ЦК КПРС і відправлений на пенсію.






Карузо Енріко (1873-1921) — італійський оперний співак, тенор. Дебютував у Неаполі 1895 року. Через п’ять років по тому він виступав у Ла-Скала (Мілан), лондонському театрі Ковент-Гарден. Найбільшої слави зажив як соліст нью-йоркського театру Метрополітенопера (1903-1920).




Кемаль Ататюрк Мустафа (1881-1938) — державний і політичний діяч Туреччини. Закінчив військові школу, коледж та академію генштабу. Учасник молодотурецької (1908) революції, італо-турецької (1911-1912), другої Балканської (1913) та Першої світової війн. 1919 року очолив національно-визвольний рух у Туреччині. 1921 року сформував тимчасовий уряд, 1923 року після проголошення республіки став її першим президентом. Мав необмежені повноваження. Здійснив низку важливих політичних, со­ціальних і культурних реформ.






Керенський Олександр (1881-1970)
— російський політичний діяч, голова Тимчасового Уряду. Навчався у Санкт-Петербурзькому університеті. Був журналістом, адвокатом. 1912 року обраний депутатом Державної думи від «Трудової групи». У складі Тимчасового Уряду в 1917 р. обіймав посаду міністра юстиції, був військо­вим та морським міністром, міністром-головою, поєднував посади міністра-голови і верховного головнокомандувача. Після 25 жовтня 1917 р. переїхав до Фінляндії. Із 1922 року — голова редакції есерівської газети «Дні», яку видавали у Берліні та Парижі до 1932 р. Із 1940 р. жив у США, де працював у Гуверовському інституті війни, революції та миру.




Клемансо Жорж (1841-1929) — політичний і державний діяч Франції, член Французької академії. Один із засновників французького радикалізму. Із 1860 р. — навчався на медичному факультеті. Виступав проти диктатури Наполеона III. Закінчив університет, захистив докторську дисертацію, певний час жив в Англії, згодом — у США. 1869 року повернувся до Франції. 1871-1893 рр. — депутат Національних зборів. Із 1881 р. очолював партію радикалів. Із 1905 р. — міністр закордонних справ, 1906-1909 рр. — прем’єр-міністр Франції. У листопаді 1917 р. знову очолив французький уряд і міністерство військових справ. Був одним з авторів Версальського мирного договору 1919 р., головував на Паризькій мирній конференції. Прихильник ідеї розчленування Німеччини, виступив проти створення незалежної України. 1920 року зазнав поразки на президентських виборах і відійшов від політики.


Ленін (Ульянов) Володимир (1870-1924) — революціонер, політичний діяч, лідер більшовиків. 1887 року вступив до Казанського університету, але був виключений за участь у студентському страйку. Брав участь у марксистських гуртках. У 1891 р. екстерном отримав диплом Санкт-Петербурзького університету. Працював адвокатом. За участь у революційній організації заарештований, засланий до Сибіру, звідки втік за кордон. Один із творців фракції більшовиків у РСДРП. Під час Першої світової війни перебував за кордоном, але 1917 року за підтримки німців повернувся до Росії. Підготував і здійснив революційний переворот 25 жовтня 1917 р., внаслідок якого більшовики прийшли до влади. Очолив уряд Раду народних комісарів РСФРР. 1922 року виступив ініціатором створення СРСР. Із середини грудня 1922 р. фактично був усунений від керівництва партією і країною. Похований у мавзолеї на Красній площі у Москві.







Ллойд-Джордж Девід (1863-1945) — державний і політичний діяч Великої Британії, прем’єр-міністр, лідер ліберальної партії. 1884 року закінчив юридичний факультет університету. 1890 року уперше був обраний до парламенту. Під час другої англо-бурської війни (1899-1902) виступив з критикою дій британської армії проти бурів. Обіймав посаду міністра торгівлі (1905-1908) та фінансів (1908-1915) в уряді лібералів. Збільшив податок на землевласників, провів закон про страхування. Із травня 1916 р. обіймав посаду воєнного міністра в коаліційному уряді. Із грудня 1916 р. до жовтня 1922 р. — прем’єр-міністр Великобританії. Один з ініціаторів антирадянської інтервенції. Визнавши її безперспективність, виступив за встановлення контактів з радянською Росією.



Масарик Томаш (1850-1937) — чеський філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини (1918-­1935). 1876 року закінчив Віденський університет. Із 1882 р. професор філософії у Празькому університеті. 1900 року заснував Чеську народну партію (т. зв. «Партію реалістів»). Неодноразово його обирали депутатом австрійського парламенту. Після проголошення незалежності Чехословаччини у 1918 р. був обраний президентом. Пішов у відставку в 1935 р.




Мейєрхольд Всеволод (1874-1940 рр.) — російський і радянський театральний режисер, актор, педагог, народний артист Республіки (1923 р.). У 1896 р. вступив до музично-драматичного училища. 1902 року заснував театр «Товариство нової драми», а через чотири роки став головним режисером Петербурзького театрі імені В. Ф. Коміссаржевської. 10 років пропрацював в Олександрійському та Маріїнському театрах. 1918 року вступив до лав ВКП(б). Організував Вищі режисерські майстерні, на базі яких 1922 року було створено Державний інститут театрального мистецтва (ГІТІС). Протягом 1920-1938 років очолював театр свого імені. Був заарештований і розстріляний 1939 року.





Микола II (1868-1918) — останній російський імператор (1896­1918), старший син Олександра III. Його царювання збіглося з періодом прискореного промислово-економічного розвитку Російської імперії. За часів Миколи II Росія зазнала поразки у російсько-японській війні (1904-1905) рр., що стало однією з причин революції 1905-1907 рр. 1907 року Росія увійшла до складу Антанти, на боці якої вступила у Першу світову війну. Виснажлива безрезультатна війна, різке погіршення соціально-економічного становища стали причиною Лютневої революції внаслідок якої Микола ІІ у березні 1917 зрікся престолу і був заарештований. Розстріляний більшовиками у Єкатеринбурзі разом із сім’єю у липні 1918 року.


Муссоліні Беніто (1883-1945) — італійський політичний діяч, що очолював Італію протягом 1922-1943 рр. Здобув освіту вчителя початкових класів. 1912 року став редактором соціалістичної газети. Виступав за війну проти Німеччини у Першій світовій війні. Брав участь у бойових діях. 1919 року заснував фашистську партію. 1921 року був обраний до Палати депутатів, наступного року став прем’єр-міністром Італії. Здійснював політику посилення особистої диктатури. У внутрішній політиці соціальні реформи супроводжувались форсованою індустріалізацією. Проводив агресивну зовнішню політику (у Лівії, Ефіопії), 1935 року пішов на союз з Німеччиною, став її союзником у Другій світовій війні. 1943 року був звільнений з посади прем’єр-міністра і заарештова­ний. Через два роки його стратили партизани.





Пікассо Пабло (1881-1973) — видатний іспанський художник, один із засновників кубізму. У 14 років вступив до Школи мистецтв Барселони і намалював першу картину. 1899 року відбулась його перша виставка. 1944 року вступає до Комуністичної партії Франції. У повоєнні роки вів усамітнений спосіб життя. Автор декількох тисяч творів, серед яких: «Дівчина на кулі» (1905), «Авіньйонські панянки» (1907), «Дама з віялом» (1909), «Герні ка» (1937), «Голуб миру» (1949).



Пілсудський Юзеф (1867-1935) — польський політичний і дер­жавний діяч. Закінчив Віленську гімназію. Навчався у Харківському і Віденському університетах. У 1887 р. заарештований за підготовку замаху на Олександра III і засуджений до заслання у Сибір. 1892 року став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС). Під час революції 1905-1907 рр. у Росії керував групами бойовиків. Під час Першої світової війни (1914-1918) командував бригадою поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. У листопаді 1918 р. — тимчасовий керівник Польської держави. 1920 року Пілсудський став першим маршалом Польщі. Після перевороту 1926 р. був призначений головним інспектором Збройних сил Польщі. У 1926-1928 рр. і з 1930 р. — прем’єр-міністр Польщі.


Пуанкаре Раймон (1860-1934)
— французький політичний і державний діяч, двоюрідний брат відомого математика Анрі Пуанкаре. П’ять разів його призначали прем’єр-міністром Франції, у 1913 -­1920 роках був президентом Французької республіки. Після закінчення Паризького університету (1882) став адвокатом. 1887 року Пуанкаре обрали до палати депутатів французького парламенту, згодом призначили міністром освіти і фінансів. 1912 року Пуанкаре очолив коаліційний уряд Франції, у якому обіймав посаду міністра закордонних справ. У 1913­1920 рр. обраний президентом. Брав участь в укладанні Версальського миру, очолював парла­ментську комісію з виплат репарації Німеччиною. 1922 року знову стає прем’єр-міністром, а наступного року ввів війська у Рурську область, що викликало певне напруження в Європі.







Рузвельт Франклін Делано (1882-1945) — 32-й президент США 1933-1945 рр., демократ. Навчався у Гарвардському і Колумбійському університетах. Протягом 1907-1910 рр. працював у юридичній фірмі. 1910 року був обраний до сенату штату Нью-Йорк. У 1913-1920 рр. — помічник морського міністра в уряді президента В. Вільсона. 1920 року стає кандидатом на пост віце-президента США від Демократичної партії. 1921 тяжко захворів. 1928 року став губернатором штату Нью-Йорк. Автор «нового курсу», спрямованого на подолання економічної депресії. Єдиний президент США, якого, всупереч Конституції, чотири рази переобирали на цю посаду.



Сталін (Джугашвілі) Йосиф (1879-1953) — державний, політичний і військовий керівник СРСР. Навчався в Тифліській духовній православній семінарії. 1898 року стає членом тифліської організації РСДРП. 1902 року був заарештований і засланий до Сибіру. Учасник революції 1905-1907 рр. 1912 року увійшов до складу Російського бюро ЦК РСДРП. 1917 року брав участь у підготовці і проведенні Жовтневого перевороту. Народний комісар у справах національностей (1917-1923). Член Революційної Військової Ради. Генеральний секретар Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) з 1922 р. Знищив опозицію в партії, встановив тоталітарний режзим у країні, що супроводжувався масовим терором у країні. Голова Державного комітету оборони (1941-1945) під час війни з фашизмом, генералісимус.





Станіславський Костянтин (1863-1938) — видатний російський режисер, актор, педагог, народний артист СРСР. Засновник Московського художнього театру (МХАТ). Уперше вийшов на сцену 1884 року. Творець «системи Станіславського» — комплексу вправ для акторів, спрямованих на краще психологічне занурення у роль.


Троцький (Бронштейн) Лев (1879-1940) — більшовицький політичний діяч. Походив з України. Навчався в Одесі. 1898 року був заарештований і засланий до Сибіру в 1900 р., звідки втік за кордон, де познайомився з Леніним. Під час першої російської революції 1905 року в Петербурзі організував Раду робітничих депутатів. Із 1917 р. член ЦК партії більшовиків. Як голова Петербурзького воєнно-революційного комітету в жовтні 1917 р. ке­рував більшовицьким переворотом. Протягом 1918-1925 рр. — народний комісар військово-морських справ. Після смерті Леніна внаслідок боротьби за владу 1927 року як лідер опозиції був виключений з партії, а 1929 року його вислали з СРСР. Видавав у Парижі «Бюлетень опозиції» і керував з-за кордону троцькістським підпіллям в СРСР. Убитий більшовицьким агентом у Мексиці.



Франко Франциско (1892-1975) — військовий і політичний діяч Іспанії, фактичний диктатор (1939-1975), генералісимус. Закінчив військову академію, воював в Марокко. Із 1928 р. — голова Військової академії в Сарагосі, згодом — головнокомандувач військ у Марокко. Очолив переможне повстання проти республіки протягом 1936-1939 рр. Під час Другої світової війни дотримувався нейтралітету. За його ініціативою в 1950-х роках було започатковано політику національного примирення, що зумовило швидкий розвиток країни. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. здійснив низку політичних реформ.




Чан Кайші (1887-1975) — військовий і політичний діяч Китаю. Після закінчення школи в Китаї навчався у військовому училищі в Японії. Брав участь у революційних подіях у Китаї в 1911-1913 рр. і невдовзі очолив Гоміньдан. Після поразки революції перебував в еміграції. Із 1928 р. — голова уряду Китайської республіки. Після нападу Японії в 1937 р. став генералісимусом Китайської республіки. У союзі з комуністами воював проти Японії. 1945 року розпочав війну проти комуністів. Зазнав поразки і 1949 року перебрався на о. Тайвань, де проголосив владу Гоміньдану, ставши президентом республіки.



Чаплін Чарлі (1889-1977) — англійський та американський кіноактор, кінорежисер. Уперше вийшов на сцену, коли йому виповнилося 5 років. Із 12 років залишив навчання і почав працювати. У 14 років отримав постійну роботу в театрі. 1912 року переїхав до США і почав зніматися в кіно. Невдовзі він стає найдорожчим актором у світі. 1919 року засновує студію «Юнайтед Артістс». Після Другої світової війни зазнав переслідувань у США через політичні мотиви, тому переїхав до Швейцарії. 1975 р. посвячений у лицарі королевою Єлизаветою II. Найбільш відомі фільми: «Малюк» (1921), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Великий диктатор» (1940), «Вогні рампи» (1947).



Чемберлен Невілл (1869-1940) — британський державний діяч. Навчався в Бірмінгемському університеті. Із 1891 року керував металургійними за­водами батька в Бірмінгемі. У 1915­1916 роках обіймав посаду лорда-мера Бірмінгема. Працював в уряді з 1916 року. 1918 року обраний депутатом парламенту від консер­ваторів. Прем’єр-міністр Великобританії у 1937-1940 роках. Прихильник політи­ки умиротворення агресора. 1938 року підписав Мюнхенську угоду з Гітлером, Муссоліні та Даладьє.

ІІ семестр





Черчилль Вінстон (1874-1965)
— державний діяч Великої Британії. Походив з аристократичної династії. 1888 року вступив до військового училища. Із 1894 р. служить в армії. Брав участь у підкоренні місцевих племен в Індії та Африці, англо-бурській війні. У 26 років обраний членом парламенту від партії консерваторів, невдовзі перейшов до лібералів, обіймав різні урядові посади. Із 1916 р. перебував на Західному фронті. У 1925 р. повернувся до лав Консервативної партії. 1940 року став прем’єр-міністром. Був ініціатором створення Антигітлерівської коаліції. Ініціатор «холодної війни» проти СРСР у повоєнні роки. 1951 року знову стає прем’єр-міністром. Удостоєний звання лауреата Нобелівської премії з літератури (1953). Нагороджений 37 орденами і медалями.






Аденауер Конрад (1876-1967) — німецький політик, співзасновник Християнсько-демократичного союзу. Перший канцлер ФРН. Після навчання в університетах з 1903 р. працював у прокуратурі. Працював у мерії Кельна, очолив її 1917 року. 1933 року Гітлер звільнив його з цієї посади. Був заарештований у зв’язку із замахом на Гітлера. 1945 р. він знову стає бургомістром Кельна. 1949 року був обраний федеральним канцлером, а згодом також обійняв посаду посаду міністра закордонних справ. Ініціатор Європейського об’єднання вугілля і сталі в 1951 р. Виступав проти будь-якого компромісу з комуністичною ідеологією. Встановив дипломатичні відносини з СРСР 1955 року. Пішов у відставку 1963 року.






Бен-Гуріон Давид (1886-1973) — один з лідерів сіоністського руху, один із творців держави Ізраїль. Народився у Польщі. 1906 р. як сільськогосподарський робочий вирушив до Палестини. 1910 року був призначений редактором єврейського журналу. 1912 року Бен-Гуріон вступив до Стамбульського університету, але не закінчив його через війну. Переїхав до США. Воював проти Туреччини в Єгипті. 1921 року створив Загальну федерацію єврейських трудящих, яку очолював 14 років. У 1940-х роках Бен-Гуріон став одним з лідерів боротьби за створення єврейської держави. 1948 року очолив Тимчасовий уряд держави Ізраїль, а згодом був обраний прем’єр-міністром. 1953 року пішов у відставку, через два роки знову обійняв посаду прем’єр-міністра. 1957 року був поранений. Очолював уряди в 1959, 1961 рр. Пішов у відставку 1963 р., але залишався членом парламенту.





Брежнєв Леонід (1907-1982) — радянський державний і партійний діяч, перший, а з 1966 року — Генеральний секретар ЦК КПРС. Упродовж 1923-1927 рр. навчався в технікумі, брав участь у колективізації. 1935 року закінчив Дніпродзержинський металургійний інститут. Із 1937 р. на керівній радянській і партійній роботі. У роки Вітчизняної війни — військово-політичний праців­ник, 1943 року отримав звання генерал-майора. Після війни працював у Молдові та Казахстані. Із 1964 року очолив ЦК КПРС. За нього почався економічний застій у СРСР, зазнавав переслідувань опозиційний рух, були обмежені демократичні права. Зовнішня політика була спрямована на розширення зв’язків із Заходом, проте ініціював введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини (1968) та Афганістану (1979).




Буш Джордж Вокер (1946) — 43-й президент США. Закінчив приватну школу. 1968 року здобув ступінь бакалавра історії в Єльському університеті. Протягом 1968-1973 рр. служив пілотом у Національній гвардії. У 1973-1975 рр. навчався в Гарвардській школі бізнесу. Після її закінчення працював у нафтовій галузі до 1986 р. Кілька разів брав активну участь в передвиборчих кампаніях батька, був його радником. 1994 року Буш був обраний губернатором штату Техас, переобраний на цю посаду 1989 року. Буш виграв президентські вибори 2000 року як кандидат від Республіканської партії. Переобраний вдруге 2004 року. Виступав за приватизацію систем медичної допомоги і соціального забезпечення. Після терористичних нападів 11 вересня 2001 р. Буш оголосив глобальну війну проти тероризму й ініціював вторгнення американських військ до Афганістану, а 2003 року — до Іраку.





Валенса Лех (1943) — польський політик і громадський діяч. Президент Польщі протягом 1990-1995 років. Після закінчення технікуму і служби в армії почав працювати на Гданській судно­верфі. Брав участь у страйках 1976 р. 1980 року очолив профспілку «Солідарність». Неодноразово був заарештований. 1983 року отримав Нобелівську премію миру. 1990 року обраний президен­том Польщі. Підтримував розвиток ринкових відносин в країні. Після 1995 р. займається публічною політикою.






Гавел Вацлав (1936-2011)
— чеський політик і громадський діяч. Дев’ятий та останній президент Чехословаччини (1989-1992), перший президент Чехії (1993-2003). 1954 року закінчив вечірню школу і почав писати п’єси. 1963 року була поставлена перша його п’єса. 1966 року заочно закінчив Празьку академію мистецтв. Із 1968 року бере активну участь у правозахисній діяльності, за що неодноразово був засуджений. Один з авторів «Хартії 77». Після початку «оксамитової революції» 1989 року очолив «Громадянський форум», тоді ж його було обрано пре­зидентом. Своєю політикою сприяв переходу країни на шлях ринкових відносин. Погодився на розділ Чехословаччини 1993 року.





Ганді Індіра (1917-1984) — дочка Джавахарлала Неру. Навчалась в університетах Англії, Швейцарії та Індії. Коли їй виповнився 21 рік, вступила до партії Індійський національний конгрес (ІНК). Прізвище Ганді взяла по чоловікові, з яким одружилась у 25 років. Після проголошення незалежності Індії стала офіційною співробітницею батька. 1955 року Індіра Ганді увійшла до складу Центральної виборчої комісії ІНК як голова жіночої організації цієї партії. Протягом 1959-1960 рр. вона очолювала ІНК. 1964 року увійшла до уряду як міністр інформації і радіомовлення; у липні 1964-го стала членом Національної ради оборони. 1966 року була обрана лідером парламентської фракції ІНК і як лідер цієї фракції стала прем’єр-міністром й очолила уряд, у якому згодом ще й очолила міністестерство атомної енергії, голови планової комісії, міністра закордонних справ. Протягом 1969-1970 рр. І. Ганді націоналізувала 14 найбільших банків. 1971 року була переобрана на посаду прем’єр-міністра, але 1975 року вона була звинувачена судом у порушенні закону про вибори під час виборчої кампанії 1971 року. 1977 року вона програла вибори, проте через три роки Ганді знову обійняла пост прем’єр-міністра. 1984 року була вбита під час замаху сикхських сепаратистів.




Гаспері Альчіде де (1881-1954) — італійський політик. Закінчив Віденський університет 1905 року. Працював редактором газети. У 1911-1918 роках — член австрійського рейхсрату. Засновник Іта­лійської народної партії. Із 1921 р. — член італійського парламенту. Був заарештований за антифашистську діяльність. Із 1931 року пра­цював у Ватиканській бібліотеці. 1943 року заснував Християнсько-демократичну партію Італії. Із 1944 р. став міністром за­кордонних справ Італії, а через рік прем’єр-міністром. Згодом формував 8 коаліційних та однопартійних урядів поспіль, обіймаючи посаду прем’єр-міністра. Вважається одним з батьків-засновників ЄС. 1953 р. пішов у відставку.






Голль Шарль де (1890-1970) — французький генерал, прези­дент Франції. Закінчив військову школу. Під час Першої світової війни потрапив у полон. У повоєнні роки викладає у Вищій військовій школі у Парижі. Після захоплення Франції Німеччиною (1940) як заступник міністра закордонних справ не прийняв умови перемир’я з Німеччиною й емігрував до Англії, очолив рух «Вільна Франція». 1944 року на звіліьненій території Франції очолює Тимчасовий уряд. 1958 року його обирають президентом П’ятої республіки. Посилив втручання держави у сферу економіки і соціальних відносин. 1960 року де Голль визнав незалежність 14 африканських колоній Франції за винятком Алжиру. 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО. Подав увідставку 1969 року.





Горбачов Михайло (1931) — радянський політичний діяч та єдиний в історії Президент СРСР. 1955 року закінчив Московський університет. Із 1963 р. на партійній роботі. 1978 року обраний секретарем ЦК КПРС, а у березні 1985 його обирають Ге­неральним секретарем ЦК КПРС. Розпочав процес «перебудови» в СРСР, поліпшив відносини з країнами Заходу, було виведено війська з Афганістану. Активно здійснювалась політика демократизації та гласності, але водночас зростали кризові явища в економіці, міжнаціональних відносин. 1990 року обраний Президентом СРСР, став лауреатом Нобелівської премії миру. Після невдалого путчу в серпні 1991 р. пішов у відставку 25 грудня 1991 р. Після відставки виступає з лекціями, займається благодійною діяльністю.


Ден Сяопін (1904-1997) — діяч комуністичної партії Китаю, один з керівників китайської держави. Із 1919 р. навчався у Франції, потім у Москві. Після повернення бере участь у боротьбі проти Гоміндану. Після створення КНР 1949 року працює в партійних органах. Під час «культурної революції» працює звичайним робітником на заводі. Після смерті Мао Цзедуна ініціював розслідування і судовий процес у справі «банди чотирьох», під час яких була піддана осуду практика часів «культурної революції».1980 року стає першою особою в Китаї. Налагоджує відносини з країнами Заходу, залучаючи інвестиції, починає реформи «4 модернізацій», здійснює перехід до ринкової економіки. Водночас придушив заворушення студентів на площі Тяньаньмень 1989 року, а невдовзі пішов у відставку.




Ейзенхауер Дуайт (1890-1969) — американський військовий і державний діяч, 34-й Президент США. Протягом 1911-1915 рр. навчався у військовій академії, перебував на різних посадах в армії США. У 1942-1943 рр. командував силами союзників під час наступу у Східній Африці, Сицилії та Італії. Командував англо-американськими силами під час вторгнення в Нормандії 1944 року. Президент США у 1953-1961 рр.





Ерхард Людвіг (1897-1977) — міністр економіки в уряді К. Аденауера та його наступник на посту федерального канцлера (1963­1966). Після закінчення школи брав участь у Першій світовій війні. Після війни навчався в університеті. 1925 року здобув ступінь доктора наук, працював заступником директора Інституту з вивчення кон’юнктури. Під час Другої світової війни працював у дослідницькому інституті. Із 1945 року — державний міністр економіки Баварії, потім директор Економічного управління Бізонії. Працював в уряді Аденауера (1949­1963). Один з авторів «економічного дива» ФРН.




Єльцин Борис (1931-2007) — російський політичний діяч, перший президент (1991­1999) незалежної Російської Федерації. Закінчивши інститут 1955 року, працював на будівництві, 1966 року став директором Свердловського домобудівельного комбинату. Із 1968 року на партійній роботі. Із 1985 р. працює в ЦК КПРС, очолює Московський комітет партії. 1989 року обраний депутатом Верховної Ради СРСР, наступного року вийшов з лав КПРС. 1991 року обраний президентом РРФСР. Очолив боротьбу проти путчу у серпні 1991 р. Підписав Біловезьку угоду угоду про ліквідацію СРСР. Його діяльність супроводжувалась політичними конфліктами з Верховною Радою Росії, збройними конфліктами в Чечні. 1996 року переобраний на посаду пре­зидента, проте 1999 року оголосив про свою відставку. У період його президенства відбулись кардинальні економічні і соціальні реформи, які часто супроводжувались кризовими явищами.





Кадар Янош (1912-1989) — керівник соціалістичної Угорщини (1956-1988) рр. Працював із 14 років, був засуджений за участь у комуністичному молодіжному рухові. Під час Другої світової війни перебував у підпіллі. 1948 року став міністром внутрішніх справ. Перебував у тюрмі в 1951-1956 рр. за звинуваченнями у зраді. Після введення радянських військ 1956 року очолив Революційний уряд і перебрав всю владу в країні. Обіймав посади прем’єр-міністра і лідера Угорської соціалістичної робітничої партії. Здійснив економічні реформи, лібералізацію суспільного життя. Усунений з усіх посад 1988 р.






Кастро Фідель (1926) — кубинський політичний діяч. Навчався в коледжі, потім 4 роки — в університеті в Гавані. Працював адвокатом. 1953 року очолює повстання проти диктатора Батисти. Зазнавши переслідувань, виїжджає до Мексики, де готує повстання. 1956 року висадився на Кубі й очолив партизанський рух. 1959 року прийшов до влади і став прем’єр-міністром рево­люційного уряду. 1961 року заявив про соціалістичний характер кубинської революції, здійснив відповідні соціалістичні реформи. Із 1965 р. — перший секретар ЦК компартії Куби. Через хворобу відійшов 2006 року від керівництва Кубою.






Кеннеді Джон (1917-1963)
— 35-й президент США. 1940 року закінчив Гарвардський університет. Під час Другої світової війни воював на Тихому океані. Із 1947 р. член Конгресу США, 1953 року став членом Сенату від Демократичної партії. 1960 року був обраний президентом США. Політика, яку він здійснював, дістала назву «нові рубежі» і передбачала реформи в галузі освіти, охоро­ни здоров’я, подолання безробіття та расової дискримінації. Значно розширив космічну програму. 1962 року особисто взяв участь у подоланні «Карибської кризи». Разом з тим розв’язав війну у Південному В’єтнамі. Загинув у результаті замаху.





Кінг Мартін Лютер (1929-1968) — американський проповідник і лідер руху боротьби проти расизму та за громадянські права. Упродовж 1944-1948 рр. навчався у коледжі для кольорових в Атланті. Тоді ж став членом Національної асоціації прогресу кольорового населення (НАПКН). 1947 р. прийняв сан і став помічником батька пастора баптистської церкви в Атланті. 1951 року закінчив семінарію, а 1955 року — захистив дисертацію в Бостонському університеті. 1963 року очолив масові демонстрації в Алабамі проти сегрегації та організував найбільшу в історії США демонстрацію за громадянські права. 1964 року йому було присуджено Нобелівську премію миру. 1968 року Кінг був смертельно поранений снайпером.




Клінтон Вільям (1946) — 42-й президент США (1993­2001). Походить з сім’ї комівояжера (батько загинув в автокатострофі). 1975 р. почав викладати в Арканзаському університеті. У 1978 і 1982 роках його обирали губернатором штату Арканзас. У 1992 року Клінтон успішно балотувався на посаду президента США від Демократичної партії. У наступних виборах він також здобув перемогу і залишився у Білому домі на другий термін. Намагався підтримувати конструктивні відносини з пострадянськими країнами, спрямовані на поширення демократії та ринкової економіки. Висунув тезу перетворення НАТО на політичну організацію та розширення її на Схід. Його адміністрація вживала заходів щодо врегулювання війни в Югославії та на Близькому Сході. Внутрішньополітичний курс мав назву «Відродження Америки» і зводився до зростання державного регулювання економікою, надання федеральним органам влади більш широких повноважень у справі реалізації економічної політики. Докладав зусилля щодо розширення комп’ютеризації та інтернетизації суспільства, захисту навколишнього середовища, будівництва житла, збільшення терміну навчання школярів з 12 до 14 років, запровадив закон про безоплатну медичну допомогу для непрацездатних та людей похилого віку. Після президентства займається благодійною діяльністю.





Коль Гельмут (1930) — німецький політик, канцлер Федеративної Республіки Німеччини. Навчався в університеті, здобув ступінь доктора філософії, працював у бізнесових структурах. Із 1953 р. член партії ХДС. Із 1969 р. — міністр-президент (голова виконавчої влади) Німеччини і член бундесрату (верхньої палати парламенту). У 1973 р. — голова ХДС, а через три роки очолює фракцію ХДС у бундестагу. 1982 року стає канцлером у коаліційному уряді ХДС/ХСС. Тричі його обирали на цю посаду (до 1998 р.), беззасте­режно підтримав Маастрихтські угоди.


МакАртур Дуглас (1880-1964) — американський воєначальник. Після закінчення військової академії в 1903 р. служив на Філіппінах, в Японії. Був радником президента Т. Рузвельта. Брав участь у Першій світовій війні. У 1919-1922 рр. — начальник військової академії. Із 1930 р. — начальник штабу у Вашингтоні. 1941 року став командувачем силами США на Далекому Сході. 1945 року МакАртур прийняв капітуляцію Японії. Упродовж 1950 р. командував військами ООН під час війни в Кореї. Із 1952 р. зайнявся бізнесом.





Мандела Нельсон (1918 - 2013) — південноафриканський політик і юрист, президент Південно-Африканської Республіки (1994­-1999). Походив з сім’ї радника короля племені. Навчався в коледжі, потім в університеті. 1941 року переїжджає до Йоганнесбурга. 1944 року став членом Африканського національно­го конгресу (АНК). 1962 року засуджений спочатку на 5 років, а потім на довічне ув’язнення. У тюрмі здобув ступінь бакалавра. 1990 року його було звільнено. 1993 року отримав Нобелівську премію миру. 1994 року обраний Президентом ПАР, здійснив ряд реформ.




Мао Цзедун (1893-1976) — китайський політичний лідер. Засновник Китайської комуністичної партії. В юності багато самостійно навчався. 1917 року почали виходити його перші статті. Брав участь в установчому з’їзді комуністичної партії Китаю. Із 1923 р. працює в ЦК компартії Китаю. 1943 року був обраний головою політбюро КПК. 1949 року проголосив створення КНР. Усі реформи проводилися за зразком СРСР. 1958 року започатковано політику «Великий стрибок», наступного року — «культурну революцію». На початку 60-х років виникають ускладнення із СРСР. 1972 року пішов на зближення з США. У країні встановлено культ особи Мао Цзедуна.






Неру Джавахарлал (1889-1964) — перший прем’єр-міністр Індії. Навчався в Англії. У 22 роки вступив до ІНК (Індійський національний конгрес). Неодноразово його обирали головою ІНК. Протягом 1947-1964 рр. беззмінно обіймав пости прем’єр-міністра і міністра закордонних справ. Здійснив низку ряд ліберальних реформ у сільському господарстві. Проводив незалежну політику співробітництва з СРСР і США. Прихильник збільшення державного сектору економіки.






Піночет Августо (1915-2006) — генерал, диктатор Чилі (1973­1990). Навчався у військовому училищі та військовій академії. 1971 року призначений командиром військового гарнізону в Сантьяго,а з 1973 р. — командувачем сухопутними військами Чилі. Керував військовим переворотом 1973 року. Прийшовши до влади, переслідував інакомислячих. В економіці його реформи були спрямовані на створення умов для розвитку ринку. Після відставки до 1998 р. залишався головнокомандувачем збройних сил. 1998 року заарештований в Лондоні і висланий у 2000 р. до Чилі. Чилійський суд визнав його винним за низкою злочинів. Під час розгляду справи Піночет помер.




Рейган Рональд (1911-2004) — 40-й Президент США (1981­1988 рр.) від Республіканської партії. Навчався у коледжі, працював рятувальником, займався спортом. Із 1932 р. працював на радіо, а потім розпочав кар’єру актора. Він виконав ролі у 77 те­левізійних та художніх фільмах. Очолював Гільдію кіноакторів США. 1962 року став членом Республіканської партії, 1967 року був обраний губернатором штату Каліфорнія. 1980 р. Переміг у виборах на посаду президента США, переобраний у 1984 р. Дотримувався стратегії обмеження втручання уряду в регулювання економіки, скорочення державних витрат, зниження податків, контролю над інфляцією («рейганоміка»). Прихильник тиску на СРСР і боротьби з комунізмом в усьому світі. Ініціатор створення програми Стратегічної оборонної ініціативи.




Тетчер Маргарет (1925)
— прем’єр-міністр Великої Брита­нії. Закінчила Оксфордський університет 1950 року, працювала адвокатом. 1959 року стала депутатом Палати громад, працювала у міністерстві пенсій і соціального забезпечення. Протягом 1970-1974 рр. — міністр освіти і науки. Із 1975 р. — лідер Консервативної партії. 1979 року стала прем’єр-міністром. Почалареформування британської економіки й усього суспільства: було денаціоналізовано чимало підприємств, обмежено діяльність профспілок, скорочено видатки на соціальні галузі і програми, зменшено бюджет. Виступала за обмеження впли­ву держави на економіку, підтримку вільного ринку та підприємництва. 1990 року подала у відставку і зайнялась публічною діяльністю.




Тіто Йосип Броз (1892-1980) — лідер Югославії (1945-1980). Брав участь у Першій світовій війні, потрапив у російський полон. Повернувся до Хорватії 1920 року, брав активну участь у профспілковому і комуністичному рухах. Неодноразово був підданий арештам. Протягом 1935-1937 рр. працював у Комінтерні в Москві. 1937 року очолив Компартію Югославії. У 1941-1944 рр. очолював партизанський рух. 1945 року очолив Республіку Югославію. 1949 року розірвав відносини з СРСР. Із 1953 р. став президентом країни. Розробив югославський шлях до соціалізму. Ініціатор створення Руху неприєднання 1961 року. Проводив незалежну від СРСР зовнішню політику.




Трумен Гаррі (1884-1972) — 33-й президент Сполучених Штатів (1945-1953). Учасник Першої світової війни, командував артилерійською батареєю. Після війни працював суддею. 1934 року обраний сенатором США. Був прихильником «нового курсу» Рузвельта. 1944 року став віце-президентом. Після смерті Рузвельта в 1945 р. обійняв посаду президента. Ініціював атомну атаку Японії. 1947 року проголосив широкомасштабну боротьбу з ко­мунізмом. Був ініціатором створення НАТО і війни в Кореї 1950­1952 рр. Обмежив права профспілок, посилив втручання держави в життя суспільства.






Хрущов Микита (1894-1971)
— перший секретар ЦК КПРС (1953-1964). Почав працювати на шахті з 14 років. 1918 року вступив до Комуністичної партії. Із 1926 р. на партійній роботі. Учасник репресій у 30-ті роки. 1938 року стає першим секретарем ЦК КП(б)У. Під час Великої вітчизняної війни входив до складу військових рад різних фронтів. Протягом 1944-1947 рр. — голова Ради міністрів УРСР. Після смерті Сталіна став першим секретарем ЦК КПРС. 1956 року на ХХ з’їзді КПРС виступив з критикою сталінізму. 1958 року також очолив Раду міністрів СРСР. Був ініціатором освоєння цілинних земель, перебудови управління промис­ловістю і сільським господарством. Часто приймав волюнтаристські рішення. У зовнішній політиці прагнув налагодити зв’язки із західними країнами. 1964 року рішенням Політбюро КПРС його було усунуто з усіх керівних позицій.





Чаушеску Ніколае (1918-1989)
— румунський державний і політичний діяч. Президент Румунії (1974-1989). Член Румунської комуністичної партії з 1936 р. 1940 року був заарештований, перебував у в’язниці до 1944 р. Із 1945 р. працював на керівних партійних посадах. 1965 року став Генеральним секретарем партії. 1974 року оголосив себе довічним Президентом. Проводив незалежний від СРСР політичний курс, фактично встановив «культ особи» Чаушеску. Ініціював значні запозичення на Заході, повернення яких у 1980-х роках перетворило Румунію на найбіднішу країну Європи. Під час революції 1989 р. був розстріляний разом із дружиною за вироком трибуналу.







Немає коментарів:

Дописати коментар